Поки час не став дорослішим.

Ну що тут скажеш, усе моє життя з тваринами мені було набагато легше знайти спільну мову й домовитися, ніж із людьми. Буває, подивишся на тварину, скажеш їй: «Давай, ходімо!», і вона йде. А буває, бачиш листоношу, кажеш йому: «Ну що, мені прийшов лист від рідних? Чи мені прийшла посилочка з улюбленого Китаю, звідки я стільки непотрібного встиг замовити й випередив ту дурню, що не встигла все це непотрібне нікому замовити?» А він мені не відповідає, жодного разу так і не відповів. Лише злісно чомусь дивиться, причому весь час.

Або, буває, прийдеш до магазину по сосиски моєму другові. Я-то не любитель, а мій друг їх обожнює — як він їх обожнює! Я його без зайвих слів завжди розумію. Ну от прийдеш по сосиски для друга, а бридка продавчиня їх якщо й дасть, то завжди так недбало, що вони в неї весь час падають на підлогу, і доводиться другові нести сосиски виключно брудні. А одного разу до них навіть мурашка прилипла, але я її не став проганяти, раптом вона теж любить сосиски. А вона он яка маленька, хай теж поїсть, мені не шкода. Головне, щоб другові хоч щось вдалося донести, а то ці сосиски — ну дуже ненадійна їжа. Вони, сосиски, вміють випаровуватися просто на очах, тому їх треба завжди другові дуже швидко нести і, бажано, із заплющеними очима.

Узагалі, у нас у селі люди нормальні, але з тваринами набагато простіше знаходити спільні теми для тривалих і іноді навіть виснажливих розмов. Нещодавно такий спір зайшов щодо того, чи повинні ці гуси так просто ходити й гуляти, коли люди з ранку до вечора прикуті до поля, длубаються в ньому, намагаються зробити так, щоб щось росло. А ці гуси весь час ходять гуськом і осуджують. Я хоч не розумію їхньої мови, але через те що в мене талант розуміти тварин, я одразу розумію, що вони знущаються з людей, і тоді я беру палицю й починаю їх ганяти. Раніше я їх ганяв без палиці, але, виявляється, з палицею набагато ефективніше. Та й узагалі з палицею дуже зручно: зручно ходити, зручно копати.

Але головне — це робити, коли інші не бачать, бо постійно сміятися починають. Я не розумію чому і який привід: начебто палиця гідна, на ній одразу все є. І старий носок на одному кінці, і хвостик від ящірки, яку я нещодавно пробував упіймати, а посередині палиці розташована моя гордість — намотана з такою працею шкірка від сосиски. Тому цю палицю треба брати тільки коли мої сусіди не бачать, бо завжди сміються. А коли я їм прямо в очі дивлюся, то вони відводять погляд. А коли я до них починаю наближатися, щоб спитати, у чому річ і що сталося, вони одразу знаходять якусь роботу в домі. Причому завжди біжать туди, наче забули, що в них недоїдений шматочок сосиски на столі залишився, а до них мають прийти гості.

Але я культурний, я, прийшовши в гості, узагалі не прошу їсти. Я можу і вдома поїсти, і надворі, навіщо мені ще в гостях їсти? А якщо потім до мене прийдуть у гості й захочуть у мене поїсти? Тому я всіх учу етикету своїм правильним прикладом: їсти треба до того, як ідеш кудись, особливо до мене. Ось із пташками теж розмова цікава буває, вони теж люблять збирати палички й робити з ними щось, ми можемо довго одне в одного вчитися.

Тож скаржитися на нудьгу не доводиться. Одне погано: не можу я розвеселити мого друга. Ні сосискою, ні розмовою, сидить весь час і дивиться вперед. Треба б листоноші все-таки сказати, щоб бодай він написав листа моєму другові, а то он скільки листів весь час носить! Хай напише, що в усіх усе добре, що в усіх усе є, і багато сосисок щодня, і в домі завжди тепло, і килими товсті й м’які, і бліх нема — ну от зовсім нема. І тоді мій друг точно стане веселим, і тоді ми, як раніше, як багато років тому, утрьох, а іноді навіть і вчотирьох будемо гратися з паличкою і, може, будемо ганяти цього листоношу на його ну дуже швидкому велосипеді.

Як ми раніше вчотирьох весело жили, поки час не став старшим, поки час не став дорослішим і не обзавівся іншими справами, важливішими, ніж сидіти в селі й ганяти гусей... Люди дуже дурні, вони не люблять бути щасливими. Вони люблять бігти вранці туди, де їх не люблять, до тих, хто їх не чекає, але наприкінці місяця дають листочки паперу, з якими вони так носяться й постійно ними обмінюються, іноді навіть на сосиски. А коли ти стаєш зовсім заганяним до тих людей із листочками і перестаєш добре вдавати, що тобі подобається виконувати ті команди, які тобі дають, то тебе перестають навіть там чекати, і тебе туди вже не запрошуватимуть. І тоді дивишся — а поруч уже й нікого немає, заради кого б ти бігав за листочками. Тому я мудріший за всіх цих людей: я бігаю за сосисками і дуже гарно виляю хвостиком.