Лісник і його незгадувані пригоди.

Скільки я себе пам’ятаю.... ні, не пам’ятаю, але буду згадувати.

Пам’ять — чудова річ, вона тобі нічого не винна, але завжди тобі допомагає, а погана пам’ять удвічі прекрасніша, бо вона допомагає тобі не згадувати те, що ти накоїв. І якщо я нічого не можу згадати, значить, я багато чого накоїв за все своє життя. Може, тому я й живу серед білочок тут у лісі, і до мене можуть приходити виключно лісові звірі, холод і голод.

Але це не важливо, бо .....піду поїм, моя улюблена їжа — це пам’ять, пам’ять білочок, пам’ять грибів, пам’ять шишок, пам’ять весни, літа, іржавого в’янення, а потім білого голоду. Ось білий голод я чітко пам’ятаю, він дуже запам’ятовується.

Треба до кінця млосного, мокрого і розмальованого в різнобарв’я сезону встигнути багато чого запам’ятати, щоб потім, коли довкола сильно холодно й біло, я міг це забути, як забуваю часто, що я робив поруч із кущем малини або дуже колючої липкої та дуже солодкої жовтої дзижчачої жижі, яка спочатку тягнеться, потім я починаю пам’ятати солодкий смак, а потім у боці чи в руці чи в обличчі так сильно починає колоти, це, мабуть, щоб я краще запам’ятав і не забував, де знаходиться ця липка і солодка і жовта їжа.

Білочко, я знову починаю про тебе думати, чому.... треба згадати, що ж мене наштовхнуло на думку про білочку..... запах, точно, я чую запах підгорілого, це ж білочка!!!!! Треба ж було її перевернути, щоб не підгоріла. Ну що ж, і так зійде, піду в її пам’яті покопаюся, у неї, мабуть, було цікаве життя.