Усе як у нас

Мій онук дуже часто просить розповісти, як ми жили раніше, і я дуже люблю йому про це розповідати.

Давним-давно життя в нас було дуже просте, невигадливе, бурхливе і тим цікаве. Захотів когось поглинути — оточив його й з’їв; побачив когось покинутого — прихистив, і живете разом дружно.

Потім нас побільшало, ми стали набагато міцніші, ніж раніше, у нас додалося справ, додалося обов’язків, додалося ворогів — і зовнішніх, і внутрішніх. Ми почали об’єднуватися в громади. У нас з’явилися боги, і ми їм поклонялися: бог родючості, бог чистої крові, бог очисної води, що мусить усе бруд забирати геть, і найголовніший бог — бог їжі, бо якби не він, ми б узагалі не вижили. Звідки б ми брали живлення, енергію?

Так ми й жили громадами, і в нас було язичництво, і життя було більш-менш стабільним. На нас, звісно, теж нападали, але з кожною атакою ми ставали дужчими, а головне — наш колективний розум ставав дедалі розумнішим.

Минали епохи, наші громади ставали дедалі більшими, нас самих ставало все більше й більше, ми виконували щораз складнішу роботу, наші заняття розросталися, ворогів ставало більше, територій у нас ставало більше, а спілкуватися й передавати інформацію ставало важче й повільніше.

І тоді ми вигадали передавати повідомлення нашою річкою, адже всі громади були пронизані руслами цієї річки. Ми кидали багато записок про те, що на нас напали, щоб з інших громад до нас тією самою річкою одразу приходила допомога — відбити натиск ворогів. Також ми завжди сплавляли річкою всі припаси й надлишки, щоб той, кому чогось бракує або хто в чомусь потребує, міг узяти собі з цієї річки все потрібне. Коли з’являлися нові селища далеко від річки, то річка якимось магічним чином спрямовувала свої русла і до них.

Минали епохи, ми ставали дедалі сильнішими, дедалі ширшими й багатшими. На нас було важко напасти, наше суспільство ускладнювалося, і в нас почали відбуватися внутрішні процеси, раз зовнішні вже не дуже загрожували...

У нас в одній громаді з’явився такий цікавий екземпляр, що сказав, ніби бог один, він його син і він зміг перефарбувати воду в нашій річці на кров. Ну, одне слово, у нас почалася війна релігій. Та громада, з якої починала текти річка, сказала, що вона головна, і релігія буде одна, а віра в багатьох богів — це все неправильно й шкідливо. До того ж шкоду всім громадам часто завдавала саме ця центральна релігія: то перекриє постачання живлення річкою, то не допомагатиме в битвах проти зовнішніх загарбників. Словом, ми вирішили всі підкоритися — нам-то було особливо байдуже, в кого вірити, головне — щоб жити не заважали.

Минали ери, і наша країна стала такою величезною й багатолюдною, що будь-яке спілкування було складним, будь-яка інформація доходила до адресата дуже довго і часто в сильно спотвореному вигляді: попросиш у сусідів одного будівельного матеріалу, а тобі припливе невідомо що. Коли на нас нападають, поки інші дізнаються, поки припливуть — багатьох наших уже або вбивають, або встигають навернути в іншу віру.

Тому між усіма нашими селищами було прокладено розгалужену мережу, яка зв’язала кожне селище в одну спільну внутрішню мережу. Ця внутрішня мережа стала для нас порятунком: до нас почали швидше приходити повідомлення — не те що річкою, у нас з’явилася координація наших дій. Не всі селища стали робити те саме, створюючи великий надлишок продукції, а почали виробляти лише те, що було потрібно і що приходило командами з внутрішньої мережі. І ми стали просто суперсильними, нас не могли перемогти, нас не могли застати зненацька.

І все в нас було добре, аж доки не з’явилося ВОНО — велике селище, оточене сильними гнучкими скелями й неприступним бар’єром, а його мешканці були дуже незвичайні: вони не займалися виробництвом, як усі решта мешканців нашої країни, вони весь час тільки думали, думали й мріяли, і вигадували, і уявляли, і командували, і підслуховували, і підглядали, і все-все відчували, і все запам’ятовували. Це було щось незвичайне!

ВОНО могло відчути, що на нашу країну, на найдальший її куточок тільки починали нападати, а ВОНО вже про це знало й роздавало команди, надсилаючи їх через внутрішню мережу. Але за це ВОНО брало дуже велику ціну — понад 20 відсотків усього найкращого йшло туди з усієї країни. Коли ВОНО до нас прийшло, то багато селищ перестали вірити в нашого бога: навіщо, коли ВОНО вміло все, коли ВОНО знало все, коли ВОНО контролювало все й усіх? ВОНО просило нас називати себе ІНТЕЛЕКТОМ.

Через те що дехто в селищах утратив віру, вони стали атеїстами, стали цінувати своє життя, перестали за командою вмирати і, навпаки, почали ще сильніше розмножуватися. І таке враження, що навіть жити стали веселіше. Але виявилося, що за все веселощі треба платити: через те що таких атеїстів стало дуже багато, наша країна занедужала. Почали утворюватися нові незалежні скупчення, які хотіли незалежності й не хотіли підкорятися наказам згори.

Узагалі, онучку, тобі ще зарано розповідати про такі матерії, як життя, смерть та про інші світи. Ті, що живуть у скляному куполі поруч з ІНТЕЛЕКТОМ, кажуть, що наш світ не один, що вони часто бачили й інші світи — іноді дуже схожі на нас, іноді зовсім іншої форми. А ще — що наш всесвіт рухається, що в кожного всесвіту є межі, що два всесвіти зустрічаються і внаслідок можуть утворити ще один, що всесвіт може мандрувати туди, де немає навіть коливань, що в багатьох сукупностей всесвітів теж є свої релігії...

Але самими розповідями ситим не будеш. Ходімо, онучку, поворушимо наші мітохондрії, бо ось команда прийшла: кажуть, терміново потрібні білки. Кажуть, наш всесвіт сьогодні побився з іншим і дістав розриви в наших межах — ці розриви треба терміново заклеїти. Навіщо терміново заклеїти? Мабуть, щоб ми особисто інші всесвіти не побачили!