Молодість швидша за твої думки

Колись давно я була такою гарною й діловою леді. Мене всі любили, мене всі вихваляли, мене всі обожнювали й мріяли хоч трохи зі мною поспілкуватися або бодай постояти поруч. У мене не було жодної вільної хвилини: я вставала о 5 ранку, щоб до 8 години встигнути намалювати на собі все потрібне — нафарбуватися, намастися, напудритися, натонуватися, змінити вії на довгі, брови прибрати повністю, а потім намалювати нові, але гарніші. Губи зробити виразнішими, нігті — довшими й яскравішими; підступно прямі від природи коси доводилося завивати, укладати, а ще мені не подобався даний природою колір волосся, і його треба було фарбувати. І на все це йшло дуже багато часу, тому вранці я ніколи не снідала й бігла в офіс, щоб там це сіре місце осяяти своєю красою та запахом.

Я намагалася не зважати на те, що до обіду мені завжди дуже хотілося їсти, що надмір косметики й кремів дратував мою шкіру, що довгі нігті не давали мені нормально функціонувати, і мені доводилося так постійно напружувати пальці, щоб зробити елементарні рухи, що потім у мене дуже боліли кисті. Я старалася не зважати, як незручно було носити цей модний одяг, як він впивається і скуває моє дихання, перетискає мої органи. Я не зважала на те, що 90 відсотків часу йшло спочатку на те, щоб на себе вдягти весь образ, а потім зняти його вдома й підготувати іншими кремами до нової битви краси над розумом.

І так тривало роками. Я весь свій час витрачала на зовнішність і не помічала, як минав час, тіло страждало, суглоби страждали, а головне — мізки страждали. Я нічого не встигала вивчати, не було часу навіть на те, щоб почитати, — мені треба було виглядати гарно всупереч усьому. Краса й мода перемогли мій мозок, захопили моє тіло й узяли в заручники мою молодість. А потім на мене все обвалилося одразу: спершу тіло не витримало тортур кремами, лаками для волосся, парфумами та голодними сніданками, і тіло відмовилося так далі жити. І я потрапила до лікарні.

Після виходу з неї я сильно змінилася зовні. Мої спроби натягти на себе той молодий образ, що ходив на роботу й усіх тішив красою та запахом, призвели до того, що я знову потрапила до лікарні. Після виходу я дізналася, що в офісі вже працює на моєму місці інша — така сама гарна, але ще не побита й не зламана косметикою та модою дурепа, і в моїх послугах уже ніхто не потребує. І я лишилася без роботи...

Це було так разюче! Я одразу взяла себе в руки, намалювала перед новою співбесідою такий потужний образ, що посеред співбесіди тіло знову відмовилося це носити. Але це було півбіди. Моє тіло, яке мене підводило, моє гарне зовні тіло, завдяки якому я була така цінна в офісі, тепер не хотіло мені допомагати. Другою бідою був мій мозок: у ньому було так порожньо, там, крім трендів, календаря дієт, списку вправ і назв кремів, не було нічого, навіть знання про те, де в мене розташована печінка чи шлунок, який постійно на мене буркоче.

Я просто не могла знайти нову роботу, бо виявилося, що за той час, поки працювала моя зовнішність, мій мозок страждав від нестачі знань; він був переповнений гордістю за зовнішність, радістю за те, яка я гарна й модна. Але, виявляється, мозку потрібні не креми й лаки, якими я рясно вкривала обличчя й голову, а інформація, знання, читання, і мучити себе треба було не голодом і вузькими джинсами, а складними книжками. Виявляється, треба було дбати про те, щоб не на обличчі не було зморшок, а щоб у мозку вони були, і в великій кількості.

А вийшло так, що ідеально рівна поверхня мого мозку стала прямим відображенням ідеально рівної поверхні обличчя. Я не могла відповісти на елементарні запитання, збудувати речення довше за п’ять слів, запам’ятати назви компаній, куди я ходила на співбесіду.

Після року пошуків роботи гроші скінчилися. Спершу стали закінчуватися гроші на креми, на макіяж, але я знайшла вихід із цієї ситуації: стала ще менше їсти, продала машину, і мені вистачило ще на пару місяців грошей, щоб купувати косметику і на лікування в лікарні після чергової втоми тіла від цієї ж косметики. Потім я продала свій розкішний, заслужений красою дім і переїхала в малесеньку квартиру. Але роботи все не було, я стала вже не така гарна, не така запашна і не така модна.

І я все зрозуміла: я вирішила одразу всі свої сили кинути на мозок. Я так почала старатися думати, що аж непритомніла від цього. Голова чинила опір, постійно боліла, але я думала, що це через те, що в мозку починають утворюватися зморшки, — адже, коли я дивилася в дзеркало, я бачила цьому пряме підтвердження на обличчі. А виявилося, що вона боліла від того, що я мало їла, мало спала і багато дивилася навчальних відеороликів про нові професії.

Спочатку я вирішила стати програмісткою: подивилася, скільки вони тепер заробляють, і вирішила — треба йти тільки туди. Тим паче, було дуже легко: дивишся відеоуроки, у них усе так просто, так зрозуміло, і головне — нічого не треба робити. Навіть ніхто не змушує щось думати, щось вирішувати, на відміну від цих підступних, дурних, виснажливих, дурнуватих книжок, у яких постійно були якісь незрозумілі завдання: «відкрийте програму, скомпілюйте код». А в мене на моєму гарному ноуті немає ні програм, ні кодів! У мене там усе гарно: гарні шпалери, гарні іконки.

Зате відеоуроки — це просто знахідка. Я тижнями сиділа й дивилася відео з програмування, і після місяця перегляду я зрозуміла: я готова йти на співбесіду. Яка ж я все-таки була крута! Усі співбесіди минули просто чудово, я так усіх вражала, кожна співбесіда була святом, була для них незабутньою подією. Мої факти їх сильно вражали, а мої знання завжди робили їхні обличчя такими дурними, зморщеними, очі — круглими; вони постійно втрачали мову, не могли збудувати навіть одного нормального речення. Так, я була просто чудова, але чомусь мене ніхто не брав на роботу. Мабуть, боялися сильної конкуренції чи ще чогось. Так я зрозуміла, що це не моє: айті надто просте для мене, усі програмісти, які проводили зі мною співбесіди, були дурненькі й навіть не могли нормально спілкуватися.

Потім я вирішила стати блогеркою. Це ж іще простіше, навіть нічого не треба робити: сидиш собі й увесь день розповідаєш на камеру, що ти робиш по господарству, як прибираєш постіль, як наносиш макіяж, як робиш огидного кольору, запаху та форми відновлювальні смузі й каші. Щоправда, незрозуміло, що вони відновлюють — у мене вони тільки завжди забирають енергію і радість життя. Я розповідала про все: про те, як у мене минає день, про те, як я не можу знайти роботу, про те, яка я нещасна, але сильна!

Спочатку все було добре, перегляди давали мені трохи грошей, але потім переглядів поменшало, інтерес до мого справді крутого життя теж зменшився. Коментарі під відео мене, звісно, ніколи не тішили, тому я їх просто завжди вимикала. Навіщо читати те, що написали мені заздрісники, і псувати собі настрій, коли вони пишуть самі дурниці про мій мозок і мій спосіб життя?

Потім я стала знімати на відео, як усе розпаковую. Чого я тільки не розпаковувала: мило, коробку від пилососа, пакет із хлібом, навіть показувала, як я розпаковувала насінину з лушпиння і горох зі стручка. Але через те що переглядів було мало, я перейшла на запис відеорекомендацій щодо криптовалюти: яку купувати, де, скільки і коли. І одного чудового дня до мене постукали, мабуть, мої найвідданіші фанати й дуже вдячні за мої правильні поради глядачі, і запросили мене покататися машиною до лісу. Це було дуже мило з їхнього боку, але незрозуміло, навіщо треба було саджати мене саме в багажник машини, і коли ми приїхали в ліс, вони вирішили мене чомусь закопати... Ох, ці фанати й шанувальники...

Коли мені набридло бути під землею (там так темно, тісно і мало повітря), я вирішила, що з мене досить. І в ту мить мене відкопав якийсь блогер-виживальник. Після того як мені вдалося привести його до тями після непритомності, мабуть, від моєї позаземної краси, він дуже-дуже швидко побіг. Як він біг! Напевно, щоб швидше мене знайти і на мене підписатися.

Загалом, я вирішила знімати відео про те, як я в лісі виживаю. Спочатку я виживала з 10 ранку до 10:15, бо безліч комарів не давала нормально повиживати. Потім час виживання, звісно, збільшився, але сильно заважала гарна сукня, на яку накидався будь-який кущ чи дерево своїми гілками від заздрощів, а підбори не давали нормально пересуватися лісовою місцевістю. Коли час виживання в лісі сягнув чотирьох годин, мені так сподобалося! Цілий день на свіжому повітрі: ходиш, збираєш гілочки, потім знаходиш збудований іншим блогером будиночок, викидаєш ті клятущі, криві, бридкі гілочки й ідеш смажити м’ясо разом із тим блогером на камеру.

А м’яса в них завжди вдосталь. Таке відчуття, що знімальна група тільки на цьому паливі й може працювати. Ось так я стала з ними працювати. Вони дали мені найважливішу й найвідповідальнішу роботу: витирати пил і підмітати підлогу, бо в цих блогерів-виживальників, бачте, сильна алергія на пил. Та й сміття після будівельників цих будиночків у лісі на камері не повинно бути видно, бо глядачі можуть запідозрити... Але що можуть запідозрити глядачі, я так і не здогадалася, і мені ніхто так і не розповів.

Робота чудова, усім раджу. Але треба поспішати, бо лісів дедалі менше, лісових блогерів дедалі більше, а вільних будівельних бригад дедалі менше.